Митці Снятинщини – велика скарбниця української культури

9 червня, 2013 | Розміщено в розділі Наукова діяльність | Прокоментуй!

Володимир ПОПАДЮК
учитель образотворчого мистецтва
Прутівської    ЗОШ І-ІІІ ступенів,
художник–графік

МИТЦІ  СНЯТИНЩИНИ – ВЕЛИКА  СКАРБНИЦЯ  УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Анотація. Робиться спроба узагальнити розвиток образотворчого мистецтва на Покутті, простежити тісні зв’язки з художниками діаспори, розкрити значення творчості художника–графіка І.Остафійчука для розвитку мистецтва України та західноєвропейського мистецтва.

Ключові слова: ґравер, лінорит, монотип, літографія, екслібрис, композиція,  графіка, кубізм, темпера, акварель, мистецтво, ґравюра, пастель, офорт, рисунок.

Владимир Попадюк. Художники Снятинщины — большая сокровищница украинской культуры.

Аннотация. Делается попытка обобщить развитие изобразительного искусства на Покутье, проследить тесные связи с художниками диаспоры, раскрыть значение творчества художника-графика И. Остафийчука для развития искусства Украины и западноевропейского искусства.

Ключевые слова: гравер, линорит, монотип, литография, экслибрис, композиция, графика, кубизм, темпера, акварель, искусство, гравюра, пастель, офорт, рисунок.

Volodymyr Popadyuk. Artists from Snyatynshchyna are a great treasury of Ukrainian culture.

Annotation.  The author tries to generalize the development of fine arts in Pokuttya in his article. He traces close bonds with the painters from the Diaspora, making an effort to reveal the importance of I. Ostafiychuk’s, the graphic painter, creative work for the development of art in Ukraine and that of Western Europe.

Key words: engraver, linocut, monotype, lithography, bookplate, composition, graphics, cubism, tempera, water color, art, engraving, pastel, etching, drawing.

Покуття – край особливий. Здається, що всі музи світу зійшлися тут і надихають наших земляків на творчість, і велика загадка в тому, що є феноменом отієї  Божої іскри? В нашому краї щось величне і незбагненне  йде від вищого розуму і просякає душу добром і теплом, натхненно надихає письменників і співаків, художників і різьбярів, вишивальниць  і килимарниць, дарує людям талант до найрізноманітніших  професій.

«Покуття – це край виразного слова Василя Стефаника і Марка Черемшини, Наталії Кобринської та Івана Михайлюка. Снятинщина народила історика і краєзнавця Михайла  Бажанського,  теолога та композитора Порфирія Бажанського. Ця земля подарувала світові та Україні п’ятьох  лауреатів Національної  премії імені Т.Г.Шевченка.

Багата Снятинщина і художниками.  Тут народилось кілька десятків непересічних майстрів пензля і різця. Найвиразніше заявили про себе Ярослав Лукавецький, Ольга Плешкан, Василь Аронець, Еммануїл Храпко, Ярослав Заяць» [2, 5].

На Снятинщині «Славою і гордістю стали імена таких художників, як Ярослав Лукавецький та Ольга Плешкан. Вони закінчили школу Олекси Новаківського і залишили вагомий мистецький спадок для нащадків, що зберігається у музеях України та приватних колекціях. Це і є свідчення величі їхньої творчості» [9, 57].

Свій мистецький хист подарували художники української діаспори, які були вихідцями зі Снятинщини. Серед них — Микола Анастазієвський (Німеччина, США), Василь Оробець (Канада), Мирослав Радиш (США), Стефан Никифорук (Англія), Василь Палійчук (США).

Покуття гордиться великим титаном мистецької праці, художником-ґравером Василем Касіяном: «Справою усього життя В.Касіяна стала праця над шевченківською тематикою: це п’ять великих циклів оформлень та ілюстрацій до «Кобзаря», до окремих видань «Наймички» і «Гайдамаків»; десятки видатних станкових творів, ілюстрації до «Тарасових  шляхів» Оксани Іваненко, плакати й листівки, наукові дослідження та робота відповідального редактора академічного видання мистецької спадщини геніального поета. За цю працю В. Касіян перший серед художників України одержав Державну премію ім.Т.Г. Шевченка» [3, 9].

Серед української діаспори  Канади відоме ім’я  мого земляка, художника-графіка та мистецтвознавця Івана Кейвана .

Народився Іван Кейван 16 вересня 1907р. в селі Карлові (нині с. Прутівка) Снятинського повіту. Вчився в Українській гімназії в Коломиї. 1927 року вступив до мистецької школи О.Новаківського у Львові, а після року навчання перейшов до Академії Мистецтв у Кракові, де закінчив загальний відділ.

1949 року І. Кейван, разом із сім’єю, переїжджає до Канади й осідає в Едмонтоні. Тут минає останній найплідніший та багатий успіхами період його творчості. Він активно включається в мистецьке життя української  діаспори: разом із Б. Стебельським в Канаді певний час очолює  спілку УСОМИ,  експонує свої твори в Канаді та США, на Світовій виставці українського мистецтва в Детройті (1960р.) та на Світовій виставці українських образотворчих мистецтв у Торонто (1982р.).  Художник створив низку ікон, йому належить монументальне оформлення трьох церков в Альберті.

В цей період постають і його кращі  графічні твори, здебільшого психологічні портрети відомих діячів української культури: «Портрет поета Тодося Осьмачки» (1963р.), «Портрет поета Вадима Лесича» (1976р.), «Портрет  Ю.Геника-Березовського», «Митрополит Андрей Шептицький» (1952р.), «Тарас Шевченко» та багато почесних грамот, марок, видавничих знаків та обкладинок до українських видань. Графічні твори І. Кейвана відзначаються  віртуозною майстерністю ґраверного виконання та своєрідністю стилю, в якому гострота психологічної характеристики поєднується з незвичайною презинційністю реалістичного рисунку та збудованою міцно пластикою форм, збагачених подекуди відлунням барокових композиційних побудов. І. Кейван відомий також як мистецтвознавець, йому належить низка статей на тему українського і світового мистецтва та багато монографій: «Тарас Шевченко – образотворчий митець», «Володимир Січинський», «Дмитро Антонович» та «Василь Кричевський – творець українського національного стилю», а також виданої посмертно монументальної  монографії «Українські митці поза Батьківщиною», (Едмонтон – Монреаль,1966). За праці у цій царині 1967 р. Патріарх Йосип Сліпий наділив І. Кейвана титулом професора історії мистецтва в Українському Католицькому університеті в Римі. Наукове Товариство Т.Шевченка надало йому ступінь дійсного члена Секції історії України.

Прожив І. Кейван 85 років і відійшов у вічність у далекій Канаді 1992р., але все життя працював і боровся, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я для України, для українського мистецтва.

У вересні 2007 р. в школі, в рідному селі Прутівка відзначено 100-річчя великого митця. Вже 10 років тут функціонує музейна експозиція, присвячена художнику-графіку з діаспори, уродженцю нашого села І.Кейвану. Ще за життя, у лютому 1984 р. в Едмонтоні відбулася персональна виставка творів нашого близького земляка І.Остафійчука. В одному з листів митець повідомляє, що на відкритті виставки не був, бо лежав хворий, зате була його дружина Марія Кейван — відома письменниця. Пізніше Іван Остафійчук відвідав І. Кейвана, свого земляка, який був добре відомий  серед українських художників.

Ще один відомий художник Мирослав Радиш, родом із сусіднього села Іллінці, був об’єктом  дослідження  мистецтвознавця І.Кейвана. Найкращий знавець мистецької творчості Мирослава Радиша у статті «Не крізь призму гуцульського серця» написав: «На жаль, деякі автори подають, що Іллінці —село, в якому народився Мирослав Радиш, знаходиться на Гуцульщині. Ні, прошу рецензентів! Село Іллінці в Снятинському повіті, а Снятинський повіт на Покутті!» [6, 22].

І. Кейван пише: «Про українських мистців, що народилися і виявилися на терені Снятина і Снятинського повіту в минулих сторіччях … ХХ сторіччя вилонило з себе поважну кількість українських мистецтв на території Снятинщини і можемо дати ширшу характеристику мистців, що народилися в Снятині  й по селах повіту або й творчо там виявлялися. На жаль, наш прекрасний і мальовничий Снятин ніколи не був навіть мистецьким центром, як і не були такими центрами й інші та більші міста Галичини, за винятком Львова – столиці Галицької Волості» [5, 10].

В цій монументальній праці І.Кейван дає широку характеристику мистецької творчості таких мистців: о. Йосифа Проця, Миколи Федюка, Осипа Сорохтея,  Миколи Анастазієвського, Василя Оробця, Василя Касіяна, Ольги Плешкан, Марії Карп’юк, Нестора Кисілевського, Ярослава Лукавецького, Мирослава Радиша.

1990 року в Едмонтоні-Монреалі вийшла книга Івана Кейвана «Українські митці поза Батьківщиною». У своїй передмові до неї дружина художника Марія Кейван пише: «Я знаю, скільки часу він присвятив написанню цієї монументальної книги, на кільканадцять років занедбавши свою мистецьку творчість, бо був переконаний, що обов’язком еміграції є видання справжньої непідфальшованої «Історії українського мистецтва», на противагу мистецьким виданням в Україні, які були обрані з наших найкращих мистецтв на користь Москви» [5, 3].

Марія Кейван по смерті  чоловіка вирішила, в першу чергу, видати «Історію українського мистецтва», але видала лише останню частину машинопису, тобто про митців діаспори, вважаючи, що ця тема є майже білою плямою в  Україні.

«Історія українського мистецтва» І. Кейвана доведена до половини 80-х років. Тому там не йдеться про наймолодшу генерацію мистців у діаспорі, а особливо на Україні. В цей час визріло багато молодих талантів. «На 1957-1960 рр. припадає навчання  І.Остафійчука у Вижницькому училищі прикладного мистецтва. Уже там він сформувався як самобутній і самодостатній художник із власним стилем та власною візуальною інтерпретацією дійсності» [11, 3].

У 1960-х роках у Львові виховалося молоде покоління, що вписало нову сторінку українського мистецтва, особливо графіки. Іван Остафійчук – один з них. Львівська школа графіки 1960-х років була, хоч і коротким, зате дуже цікавим періодом у вітчизняному й сповнила перехідний етап до модернішого мистецтва. «Нове переконливе слово в графіці своєю творчістю промовив Іван Остафійчук з його твердою переконаністю в тому, що тільки глибоке проникнення  в образність народного мистецтва і його творчий синтез з досягненнями  вітчизняної і зарубіжної художньої практики може зумовити появу творів, які б відповідали вимогам нинішнього дня. Тому доробок художника не тільки органічно доповнив досягнення західноукраїнського мистецтва, а й дістав належну оцінку як у межах країни, так і на міжнародній арені» [4, 141].

Перші графічні праці І. Остафійчука походять в нього із студентських часів. Це ілюстрації (лінорити) до поеми Вінграновського «Золоті ворота» і до його віршів «Сад» (1964 р.), а також вільні композиції «Довбуш їде», «Аркан» (1965 р.)  і особистий екслібрис. Вже на основі цих п’яти творів можна побачити, як швидко розвивався творчий талант І. Остафійчука.

«Перехід від чорно-білих площин до лінійних композицій можна побачити в лінориті «Гуцульські музики». В наступні роки митець поєднує два попередні підходи у чорно-білих площинах з ритмічними, доволі грубими лініями: «В горах», «Віють вітри» (1968 р.) тощо. У композиції «В горах» можна спостерігати деякий вплив футуризму в спосіб зображення бігу коней і руху коліс воза, а в гравюрі «Віють вітри» висловлену  ліричну «поезію і музикальність…». У своїх ілюстраціях І. Остафійчук застосовував різні техніки і матеріали: офорт, акварель, темперу. Наприклад,  ілюстрації до оповідань Івана Франка мистець виконав темперою на папері в  пастельних тонах. На них видно вплив кубізму, а також добре відтворення галицького сільського типажу і колориту («Ріпник», «Малий Мирон»). І.Остафійчук ілюстрував твори Марка Черемшини «Карби», «Трушка», «Чічка»(1974р.). До поезії Лесі Українки «На руїнах» і до «Послання Єпископам»  Івана Вишенського І.Остафійчук виконав ілюстрації технікою офорту. Найновішу книжку – збірку поезій Ліни Костенко «Сад нетанучих скульптур» — він оформив стилізованими композиціями з білим, чисто лінійним рисунком на чорному тлі. 1988 року ілюстрував книгу «Храм сонця» Івана Драча.

Роки творчості І.Остафійчука проходять в дусі нашого неспокійного століття  з постійним,  навіть гарячковим шуканням нових форм. Він не «продумує» творів, вибравши свій стиль, його багата декоративність завжди витримана в межах неповторності, свіжості та легкості. Художник вміло послуговувався методами сюрреалізму, експресіонізму, монументалізму [8,43].

Іван Остафійчук у свій  час перебував за кордоном. 1988 року прибув до Торонто, де і замешкав. Вже  в лютому 1988 р. Остафійчук мав свої виставки в Едмонтоні, Торонто, Клівленді.

Дуже великий вплив на творчість І.Остафійчука мала музика, тому й не дивно, що він присвятив чимало праць музичним темам, малюючи троїстих музик, сопілкарів, кобзарів, скрипалів. Серія «Народні пісні» в більшості складається з кольорових монотипів і лише частково з чорно-білих малюнків і акварелей. Монотипії: «Скрипаль», «Вівці», «Ой наступила та чорна хмара», «Ой за гаєм, гаєм», «В кінці греблі шумлять верби»,  «Стоїть явір над водою» тощо. Чорно-білі композиції: «Ой піду я в ліс по дрова», «Летів пташок понад річку», «Вийшли в поле женці жати». Акварелі: «Дума», «Дума про трьох братів з Азова». Художник брав участь у всіх виставках: обласних, республіканських і всесоюзних.

З великим успіхом пройшла виставка його творів у Львові 1979 року І.Остафійчук брав участь у численних групових виставках у країнах Східної Європи, а окремі його графічні праці виставлялися на Заході – у Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Канаді, США.

Розглядаєш на виставках творчі роботи наших художників, розмовляєш з ними про самобутнє художнє мистецтво і ще раз приходиш до висновку – яка щедра на таланти земля Снятинська, як і все наше мальовниче Покуття, і край Карпатський, край Черемоша й Прута. Недарма снятинчанин Михайло  Бажанський, створюючи енциклопедію про свій край «Краса Снятинщини», писав: «Треба було видіти, як вийде народ з церкви у багатих на барви вишиваних сорочках. Око не знало, де має зупинитися, чи на прекрасній крайці, пишних сап’янових чобітках, кептариках, узорами багатих, чи на барвистих хустках і капелюхах із пав’ячим пір’ям. А на Великдень сотні різних писанок, запашних ковбас, пшеничних пасок, перепічок, баранчиків і пісень веселих і сумних було чути» [1, 32].

Варто зазначити, що 1992 р. І.Остафійчук повернувся до Львова. Сьогодні він працює в традиціях українства, але й тепер «в дусі нашого неспокійного часу з вічним пошуком нових форм і технік для творчої праці» [11, 3]. Його твори ілюструють експозиції літературно-меморіальних музеїв Василя Стефаника в Русові і Марка Черемшини в Снятині.

Отже, когорта визначних особистостей Снятинського Покуття впродовж кількох століть відтворює образ місцевої творчої еліти. Творчість досліджених нами мистців складає вагомий внесок не тільки до скарбниці української культури, але й західноєвропейського мистецтва.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Бажанський М. Краса Снятинщини. — Детройт, 1932.
  2. Гриник П. Край непересічних талантів: матеріали науково-практичної конференції. — Снятин, 1996.
  3. Гоян Я. Касіянове поле: матеріали науково-практичної конференції. — Снятин, 1996.
  4. Дреботюк Р.В. Художники Прикарпаття (живопис, скульптура, графіка, декоративно-прикладне мистецтво). — Київ: Мистецтво, 1989.
  5. Кейван І. Митці Снятинщини. – Едмонтон – Монреаль, 1990.
  6. Кейван І. Не крізь призму гуцульського серця. — Снятин — Детройт, 1973.
  7. Михальчук В. Щедрий дарунок І. Остафійчука // Голос Покуття. — 11-18 травня. — 2010. — №20.
  8. Попович В. Мистець оновлення – Іван Остафійчук // Мистецтво.
  9. Черемшина Марко. Карби. Новели. – К.: Дніпро, 1974.
  10. Чабан Д. Художники Снятинщини: матеріали науково-практичної конференції. — Снятин, 1996.
  11. Ціко М. Таїна мистецького буття Івана Остафійчука // Голос Покуття. — 30 липня – 5 серпня. — 2010. — № 31.
Share

Написати коментар