Косівська мальована кераміка в реаліях сьогодення

20 травня, 2014 | Розміщено в розділі Наукова діяльність | Прокоментуй!

Марія ГРИНЮК
кандидат мистецтвознавства, доцент,
заступник директора з наукової роботи
Косівського інституту прикладного
та декоративного мистецтва ЛНАМ

КОСІВСЬКА МАЛЬОВАНА КЕРАМІКА В РЕАЛІЯХ СЬОГОДЕННЯ

Анотація. В статті йдеться про сучасні проблеми та реалії розвитку місцевого гончарства Косівщини. Звертається увага на особливостях індивідуального виробництва та його ролі у відродженні автентичного народного мистецтва.

Ключові слова: мальована кераміка, творчий почерк, традиція, наслідування, технологія, цехове виробництво.

Мария Гринюк. Косовская рисованная керамика в реалиях сегодняшнего дня.

Аннотация. В статье говорится о современных проблемах и реалиях развития местного гончарства Косовщины. Обращается внимание на особенности индивидуального производства и его роль в возрождении аутентичного народного искусства.
Ключевые слова: рисованная керамика, творческий почерк, традиция, подражание, технология, цеховое производство.

Maria Hrynyuk. Kosiv Painted Ceramics in Today’s Realia.

Annotation. The article goes about modern problems and realia of the development of local pottery in Kosivshchyna. Special attention is paid to the peculiarities of individual manufacturing and its role in the revival of authentic folk art.
Key words: painted ceramics, creative style, tradition, followings, shop manufacture.

Феномен гуцульської кераміки завжди був об’єктом пильної уваги мистецтвознавців, художників, колекціонерів і, безперечно, численних пересічних поціновувачів цього унікального виду народних ремесел Гуцульщини.

Місцева мальована кераміка в той чи інший період переживала часи злету і занепаду. Це відбувалось як на хвилях змін економічних процесів, що спостерігались у розвитку багатьох європейських країн, так і в радянський період (особливо друга половина ХХ ст.), коли ліквідовувалась приватна власність, натомість набувало розмаху цехове виробництво.

Останнє не могло не завдати нищівного удару по індивідуальній творчій галузі в народному мистецтві. Але справедливо буде зауважити, що створені в цей час мистецькі спілки, хоч і були до певної міри заполітизовані, все ж давали стимул для розвитку особистості в мистецтві. Більше того, членам спілок надавалось чимало пільг для роботи і прояву індивідуальних творчих здібностей.

Так чи інакше, але та епоха мала свої плюси і мінуси на теренах мистецького епосу.

Досліджуючи розвиток косівської кераміки другої половини ХХ ст., можемо простежити особливості творчого почерку окремих професійних майстрів того часу, котрі працювали в творчих майстернях керамічного цеху художньо-виробничого комбінату Спілки художників України (НСХУ). Серед них — М. Кікоть, Василь Аронець, Ганна Білянська, родина Швеців, Валентина Джуранюк, В. Стрипко, подружжя Рйопки, Ткачів та низка інших.

Власне, у творчій атмосфері майстер отримував шанс формуватися як художник. Твори цих майстрів, що зберігаються в колекціях музеїв Коломиї і Косова, є очевидним свідченням прояву як індивідуальних творчих особливостей майстра, так і розвитку декоративної косівської кераміки у 70-80-х рр. ХХ ст. загалом.

Заглянувши в минувшину, спостерігаємо, що на початку ХІХ ст. в Галичині і Буковині «наступив період економічного піднесення, позначений зростанням промисловости, гірництва, пожвавлення торгівлі». В той час навіть сільські гончарі «наприклад, у Коломиї та Косові, об’єднувалися в окремі цехи»… потреби місцевих ринків загалом задовольняли вироби гончарів та особливо кахлярів, зокрема в такій її частині, якою була Галичина й Буковина» [ 1, 99-100].

Перегортаючи сторінки історії, не важко простежити певний занепад в декоративному мистецтві на зламі століть. Якщо, до прикладу, кінець ХІХ ст. увінчується створенням в Галичині низки професійних мистецьких шкіл з метою збереження регіональних традицій (ця проблема на той час розглядалась як одна з найвагоміших), то ХХ ст. ознаменувалося різким протиріччям економіки, культури і політики. Адже з розпадом СРСР, в Україну прийшли ринкові відносини. І саме ці різкі, неочікувані економічні, соціальні й політичні зміни, як на мій погляд, відсунули питання культури на певний час обабіч дороги.

Наша інтелігенція побачила пріоритет у політиці, а інші впливові особистості зайнялись «розподілом» власності. Тому й не встигли озирнутися, як втратили вітчизняну порцелянову та фаянсову індустрію. А натомість цей ринок вщент заполонила продукція китайського виробництва.

Яким чином у таких надважких економічних умовах уціліла косівська кераміка? Це питання вартує особливого наголосу. Адже ціною великого патріотизму і любові до свого ремесла, силами кількох людей вдалося подолати злидні, холод, так звані «напади» на майно спілки і починати з нуля в таких умовах, де виживає сильніший.

І саме тоді, коли практично зникає таке велике підприємство, як ВХО «Гуцульщина», а також розформовується керамічний цех фабрики, група майстрів-керамістів НСХУ, а саме: Богдан Бурмич, Уляна Шкром’юк, Оксана Бейсюк, подружжя Ткачів, разом з головою спілки Іваном Кочержуком, самотужки рятували підприємство спілки, зокрема й керамічний цех.

І, можливо, колись, через призму десятиліть, дослідники скажуть, що саме цим людям та Косівському коледжу прикладного мистецтва (сьогодні інститут) повинно завдячувати нинішнє покоління за вцілілу триколірну мальовану кераміку.

На історичний розвиток місцевої майоліки, безперечно, впливала косівська мистецька школа — колишній Технікум народних художніх промислів. Уже в самій назві цього навчального закладу було закладено стратегію його буття – служити регіональній гуцульській культурі, зберігати і розвивати народні ремесла.

Минуло півстоліття (1959р.), як було відкрито відділ художньої кераміки в колишньому училищі (КІПДМ ЛНАМ). Серед перших випускників відділу були майстри: В.Данчук, Г.Білянська, Є.Савченко, О.Коржинська та ще кілька чоловік. Пізніше — В.Аронець, М.Станкевич та А.Коб’юк. Більшість з них в подальшому викладають фахові дисципліни в цьому ж таки навчальному закладі.

У той час, коли цехове виробництво поступово, але упевнено витісняло індивідуальне, немов ковток повітря, необхідний був осередок, який би формував молоде творче мислення. Відомий керамолог Юрій Лащук досить виразно висловив думку щодо особливої ролі у підготовці фахівців-керамістів місцевої ремісничої школи: «Наявність молодих фахівців, яких готує місцева художньо-промислова школа, є запорукою дальших творчих успіхів цього великого осередку народного гончарства» [2, 34-35].

Власне, поєднання майстра і художника у фаховій педагогіці забезпечувало досягнення результату у вихованні доброго спеціаліста. Адже саме випускники відділу кераміки в 70-80-х рр. спричинили нову позитивну хвилю як у місцевому промисловому виробництві, так і в творчих індивідуальних пошуках, що культивувались у майстернях Спілки художників не тільки Косова, але й по всій Західній Україні. До прикладу, Марія Корпанюк та багато інших випускників, вивчивши технологію ремесла традиційної гуцульської кераміки, знайшли себе в мистецтві саме як керамісти чи скульптори, а їх творчість добре відома в Україні та за її межами.

Час від часу імена випускників косівської школи з’являються в пресі, на телеекранах, а здебільшого це ті, що й сьогодні у своїй творчості пропагують давні традиції косівської мальованої кераміки.

Інколи науковці в окремих публікаціях піддавали нищівній критиці місцеве керамічне виробництво, мовляв, тут повний занепад, а традиції зникають, прогресує сліпе наслідування тощо.

Безперечно, критику визнавати треба і не можна не погодитися з тим, що й на цих теренах з’являється кіч (розмальовування гуашшю, покриття лаком череп’яних форм чи інше), але такі прояви «кічевого» заробітчанства притаманні для будь-якої галузі виробництва і не тільки в Україні. Та очевидним і беззаперечним фактом є те, що сьогодні традиційна косівська кераміка не тільки не зникла, а навпаки, успішно розвивається саме у своєму самобутньому автентичному образі.

У розвитку сучасної місцевої мальованої кераміки спостерігаються два шляхи: перший — це цехове виробництво, що збереглося ще з минулого століття і випускає малосерійну продукцію (кахлі, ужитковий посуд на замовлення та дрібну сувенірну пластику), другий — індивідуальний, який щойно набуває розмаху і спрямований на творчий характер та розвиток приватного підприємництва. До когорти останнього належать І.Козак, подружжя Якібчуків, Трушиків, родина Заячуків, Г.Яремійчук та  ін. І вже зараз поміж майстрами з’являється здорова конкуренція. Цей фактор надає більшого оптимізму: буде вдосконалюватись технологія, формотворення та унікальність творчого авторського підходу в місцевому керамічному виробництві. Адже «чим більше майстрів зосереджено в одному місці, тим більш конкурентоздатний той чи інший вид народного мистецтва в тому чи іншому осередку, тим і традиції цього мистецтва міцніші й життєздатні» [3, 99 ].

На моє глибоке переконання, майбутнє місцевого промислу, не тільки кераміки, а й гуцульського народного мистецтва загалом, зумовлене розвитком індивідуального виробництва. Майстер досить швидко зорієнтувався в необхідності технологічного переоснащення. Зокрема перехід на сучасні муфельні електричні печі дозволив отримати нижчу собівартість виробу завдяки використанню (при випалюванні) відносно дешевих енергоносіїв у порівнянні з газом чи дровами, зберігаючи водночас технологію автентичного керамічного виробництва — так званої триколірної гуцульської кераміки.

Ще один немаловажний фактор, що може суттєво вплинути на стрімкий розвиток місцевого керамічного промислу, — це розвиток туристичної індустрії в Карпатах. Аналогічний приклад спостерігається в польських Татрах, де дрібний бізнес (саме в сувенірній галузі) почувається досить упевнено. Але там уже відпрацьована схема захисту інтелектуального права, а отже, є стимул до популяризації власного бренду.

Серед питань, що сьогодні повинні хвилювати художників, майстрів та науковців-керамістів, це:

  • відновлення давньої технології місцевого керамічного промислу;
  • дослідження місцевих глин та пошук екологічно чистих полив;
  • розширення асортименту керамічних виробів для вжитку;
  • пошук експериментальних технологій, що поєднують різні матеріали тощо.

Ці питання актуальні й сьогодні. І не дивлячись, що відділ кераміки в професійному косівському навчальному закладі народився півстоліття тому, такі завдання для косівських керамістів є реальними. Як на мою думку, це була б і вчасна допомога майстрові, який сьогодні також експериментує, але часто-густо, будучи залежним від гаманця, зупиняється на більш дешевих кічевих підходах. Це вбачається і в нівелюванні технологій, і формотворенні, і декоруванні, а невміле бажання бути сучасним деградує і одне, і друге, і третє.

Бути сучасним — це далеко не означає, що я щось роблю, абстрагую, але не знаю що. Будь-який інноваційний твір завжди повинен бути професійним і зрозумілим як для звичайного покупця, туриста, так і для професіоналів.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Лащук Ю. Покутська кераміка. – Опішне: Українське народознавство, 1998. — 160 с.
  2. Лащук Ю. Українські гончарі. — К., 1968. — С. 34-35.
  3. Данченко А.С. Народный майстер и некоторые вопросы его творчества // Проблемы народного искусства. — М.: Изобраз. искусство. — М., 1982. — С. 99.
Share

Написати коментар