Євген Сагайдачний — патріот, графік, визначна мистецька особистість (за публікаціями сучасників, науковців, істориків, публіцистів)

16 червня, 2014 | Розміщено в розділі Наукова діяльність | Прокоментуй!

Марія ІВАНЧУК
викладач кафедри історії мистецтва
та гуманітарних наук КІПДМ ЛНАМ

Анотація. Сьогодні на відповідальному етапі національного відродження, яке затягнулося, перед українськими науковцями визріває складне завдання – відтворити правдиву картину історії національного мистецтва, творчості, педагогічних заслуг і досягнень окремих учителів-митців 20-60-х рр. ХХ сторіччя.

До когорти таких особистостей належить Євген Якович Сагайдачний (1886-1961), котрий присвятив творчій і педагогічній праці більше 40 років. У різних куточках України йому доводилося жити, творити і працювати. Стрімкі контрасти у “виборі” місця проживання і праці давали Євгену Яковичу прикрі враження й гіркі сумніви, нові злети і падіння.

В статті автор намагається критично проаналізувати ряд публікацій, що розкривають цю потужну постать як патріота, графіка, педагога, колекціонера творів народного мистецтва.

Ключові слова: художник-філософ, збирач, поціновувач скарбів, унікальна особистість, бойчукізм, знаменитий діяч, скарби народного мистецтва.

Мария Иванчук. Евчений Сагайдачный — патриот, график, выдающаяся художественная личность (за публикациями современников, ученых, историков, публицистов).

Аннотация. Сегодня на ответственном этапе национального возрождения, которое затянулось, перед украинскими учеными вызревает сложная задача — воссоздать правдивую картину истории национального искусства, творчества, педагогических заслуг и достижений отдельных учителей-художников 20-60-х гг. ХХ века.

К когорте таких личностей относится Евгений Яковлевич Сагайдачный (1886-1961), посвятивший творческой и педагогической работе более 40 лет. В разных уголках Украины ему приходилось жить, творить и работать. Стремительные контрасты в “выборе” места проживания и работы давали Евгению Яковлевичу досадные впечатления и горькие сомнения, новые взлеты и падения.
В статье автор пытается критически проанализировать ряд публикаций, раскрывающих эту мощную фигуру как патриота, графика, педагога, коллекционера произведений народного искусства.

Ключевые слова: художник-философ, собиратель, ценитель сокровищ, уникальная личность, бойчукизм, знаменитый деятель, сокровища народного искусства.

Євген Якович Сагайдачний (1886-1961) залишив яскравий слід в українській культурі та мистецтві ХХ сторіччя. Його неординарна постать посіла достойне місце у когорті корифеїв українського мистецтва. Євген Сагайдачний — помітний художник-філософ, педагог, збирач і поціновувач скарбів народного мистецтва Гуцульщини — є унікальною особистістю серед знаменитих діячів української культури. В особі Сагайдачного віддзеркалилися труднощі розвитку й трагедія утвердження українського мистецтва протягом ХХ сторіччя, а його творчість, педагогічна та дослідницько-колекційна праця є оригінальним і специфічним відображенням культурно-мистецьких тенденцій цього періоду.

Бібліографія життя і творчості Є.Я.Сагайдачного (статті  в журналах та наукових збірниках, публікації в часописах, окремі фрагменти в колективних мистецтвознавчих працях, а також виданнях інформаційного характеру, зібрані та опрацьовані автором, враховуючи архівні матеріали, спомини сучасників Є.Сагайдачного) налічує 113 позицій, опублікованих українською, російською мовами. В даному випадку намагаємося спробувати проаналізувати головні джерела, котрі детальніше розкривають суть і напрямок досліджуваного явища.

Мабуть, найоб’єктивнішою публікацією можна вважати «Спогади про супутника життя», написану дружиною художника Зоєю Антонівною Сагайдачною. Завдяки Р. Федоріву, перша частина їх побачила світ  1971 року. На той час Зоя Антонівна вже покинула світ. Розпочинаються спогади словами З.Сагайдачної: “Життя художника Євгена Яковича Сагайдачного не закінчилося із фізичною смертю. Після нього залишаються добрі справи, зостаються плоди його праці, діяльності.

І мені хочеться відтворити образ цієї людини, розповісти про чуйне серце художника. Бо ще довго житимуть його творіння, пройняті любов’ю до людей та свого народу. Я дуже шкодую, що час багато чого стер із моєї пам’яті. Про початок  його шляху напишу із його слів, з того, що запам’ятала із його розповідей…” [1, 94].

Отже, біографічні дані, котрими послуговувалися дослідники та укладачі словників-довідників [2, 510], [2, 151], [3, 82], є єдиним інформаційним джерелом для пізнання Є.Сагайдачного до переїзду з Росії до України.

Переїзду до Києва передувало барвисте художнє життя, участь у багатоманітних виставках, праця художником-декоратором у театрах Петербурга (тепер Санкт-Петербург) [1, 95].

Уважно аналізуючи каталог з виставок, у яких приймав участь Є.Сагайдачний, варто відмітити, що в цій експозиції картин “Импрессіонисты” (С.-Петербургъ. — 1909) художник виставив єдиний твір (Этюдъ) [4, 10]. Проте, можна сміливо уявити потужність творчої сили виставки, у якій брали участь М. Андрес, С. Бодуен де Куртене, М. Вернер, М. Кульбін, І. Школьник, В. Борисов-Мусатов та інші [4, 12-14].

Каталог виставки “Союзъ молодежи”, яка відбулася навесні  1910 року в місті Рига, було представлено  488 художніх творів, у тому числі дерев’яна скульптура, парчеві тканини, проекти театральних декорацій. Є. Сагайдачний експонував такі твори: “Счастье въ преступленіи”, “Медальйонъ”, “Венеція”, “На разсвътъ” [5, 25]. Водночас, на згаданій виставці були представлені кращі мистецькі твори С.Бодуен де Куртене, В. і Д.Бурлюків, Н.Гончарової, І. та М.Ларіонових, І.Машкова, С.Налепінської, К.Петрова-Водкіна, І.Школьника, О.Екстер та багатьох інших.

Сагайдачний вийшов з членів мистецького об’єднання “Союз молодежи” наприкінці 1911 року, проте продовжує презентувати власні твори на виставках цього об’єднання. На другій виставці об’єднання “Союз молодежи”, яка відбулася в Москві, Є.Я. Сагайдачний виставив такі художні твори: Весілля (декоративний фриз), Пейзажі, Ескізи для народного театру, Портрети [6, 16].
Варто відмітити, що твори Сагайдачного побачило широке коло прихильників і поціновувачів мистецького світу. На цій виставці, окрім художніх робіт Євгена Сагайдачного, експонувалися твори В. Татліна, К. Малевича, М. Ларіонова, Купріна, Н. Гончарової, В. та Д. Бурлюків, І. Школьника, І. Машкова, Я. Леваковської, П. Кончаловського, С. Бодуен де Куртене, рами, виконані Г. Шрамм та інші [6, 1-20].

Сагайдачний Є.Я. підтримував тісні контакти з крайнім лівим Московським авангардним угрупуванням “Ослиний хвіст”, лідерами якого були художники з України — тирасполець М. Ларіонов та його дружина Н. Гончарова. Вивчаючи каталог першої виставки “Ослиного хвоста”, яка відбулася  1912 року в Москві, констатуємо, що Євген Сагайдачний запропонував свої твори, поряд з Н.С. Гончаровою, І. таМ. Ларіоновими, М. Ле-Дантю, К. Малевичем, В. Татліним, М. Шагалом та іншими [7, 6-14].

В каталозі зазначені назви поданих художніх творів: «Триптихъ», «Турки въ лодкахъ», «Улица въ Турціи», «Носильщики», «Носильщики»,  «Молъ», «Константинополь», «Лошади», «Рисунокъ» [7, 12-13].

На першій професійній виставці секції ИЗО ВСЕРАБМІСУ Євген Сагайдачний представив два ескізи для каміну, а також три скульптури, виконані в дереві [8, 6]. В каталозі виставки зафіксовано: скульптурна майстерня Є.Я. Сагайдачного, інститут мистецтв [8, 3]. На цій виставці були представлені всі майстерні інституту мистецтв: майстерня станкового малярства професора Ф.І. Кричевського [8, 3], майстерня художньої оздоби будинку професора В. Кричевського [8, 4], майстерня монументального малярства професора Л. Крамаренка [8, 4], майстерня монументального мистецтва професора М. Бойчука [8, 5], майстерня станкового малярства професора О. Богомазова [8, 5], об’єднана майстерня професорів Л. Крамаренка, І. Меллера, А. Тарана [8, 5], майстерня театрального малярства професора В. Г. Мелера [8, 5], ксилографічна майстерня С.О. Налепінської-Бойчук [8, 9],  макетна майстерня “Березіля”, колектив студії Прахових [8, 7] та перший художньо-промисловий колектив художників “Мистець” [8, 7]. З наведеного вище, можна зробити висновок, що інститут мистецтв прийняв активну участь у першій професійній виставці секції  ИЗО ВСЕРАБМІСу  1924 року, зокрема і скульптурна майстерня Є.Я. Сагайдачного, котрий представив власні роботи, а також праці студентів: М. Панасюка (440-443, дерево), Водоп’яна (444-446, глина), Холодної (451, глина) [8, 6].

Виставка “Мистецький Київ Західній Україні”, яка  відбулася в грудні 1927 року, була покликана допомогти жертвам паводи на східній Галичині (Покуття) [9, 1].

Виставка була організована спілкою письменників “Західна Україна” за допомогою секції “ІЗО” спілки “Робнис”. Ця ідея допомоги об’єднала київських художників різних угруповань, організацій та напрямків для влаштування художньої виставки [9, 3].
Всеукраїнська художня виставка “10 років Жовтня”, що відбувалася в той самий період у Харкові, так як Всесоюзна ювілейна виставка “Мистецтво  народів СРСР” у Москві, притягли туди всі визначні програмові київських художників. Проте у кожного майстра залишились підготовчі роботи: етюди, шкіци, рисунки, які, рівнобіжно з великими полотнами, мали свій глибокий сенс, бо розкривали творчий процес художника. У виставці брали участь такі художники, як О. Богомазов, М.І. Гельман, П.К. Голуб’ятників, П.М. Дейнекаву, С. Жук, М.Івасюк, В.Г. та Ф.Г. Кричевські, А. Кюргер-Прахова, В.Н. Пальмов, І.М. Плещинський, М.А. Прахов, Г.П. Світлицький, К.Д. Трохименко, О.І. Усачов, В.О. Фельдам, Л.Т. Чуп’ятов, В.Г. Юнг та інші.

Серед знаменитих художників бачимо ім’я Євгена Сагайдачного, він виставив рисунки, які користувалися беззастережним успіхом [9, 5].

Із вступної статті до каталогу Всеукраїнської ювілейної виставки, присвяченої десятій річниці Жовтня (Харків-Київ-Одеса) (1927 р.)  довідуємося, що “…виставка не тільки виявляє стан і творчі здобутки сучасного українського образотворчого мистецтва, а й показує стан організацій та ідеологічної диференціації серед художників, а також роль і місце вищої мистецької школи в сучасному мистецькому житті…” [10, 5]. Народження великих об’єднань всеукраїнського масштабу, організація групових виставок, поширення ідеї федеративного об’єднання всіх угрупувань — все це засвідчувало про величезні успіхи організованості й консолідації мистецьких сил України замість недавньої їхньої розпорошеності, свідчать про успіхи самовизначення замість розгубленості й блукання [10, 4]. Під словами “розгубленість” та “блукання” малися на увазі художньо-естетичні засади школи М.Л.Бойчука та їх прогресивно-ведуча роль у відродженні й розвитку традиційних форм українського образотворчого мистецтва.
В художній ювілейній виставці 1927 року взяли участь всі угрупування та об’єднання, а також всі вищі мистецькі заклади. Є. Сагайдачний прийняв активну участь у виставці в складі педагогічно-виробничого колективу Межигірського мистецько-керамічного технікуму. Високим успіхом на виставці користувалися художні вироби: М. Комхина, П. Іванченко, О. Павленко, В, Седляра, І. Падалки, М. Косихина, Є. Сагайдачного, М. Плешківської, К. Кривича, В. Філянської, М. Пасько, М. Хмельницької, М. Прошко, А. Боровичко, виконані в матеріалі майоліки, фаянсу, порцеляни та кам’яної маси [10, 51].

Через кілька років після ювілейної виставки соціолог із Москви І.Л. Маца в праці “Творческие вопросы советского искусства” методично обґрунтовує засади соціалістичного реалізму, його партійність. Вислови Маци звучать зловісно напередодні трагічного і жахливого 1937 року… Аналіз праці був би не цільним без цитування кількох основних висновків Маци, які звучать загрозливо: “…Очень часто мы встречаем произведения, в которых понимание художником действительности облекается в формы сухого, бездушного рационализма… художник “философствует”, исходя не из реальной действительности, а из тезисов, лозунгов и т.п.
Это философствование в искусстве основывается и связано с вульгаризаторским пониманием роли искусства и диалектического материализма. Мы имели немало примеров такого сверхмудрствования в области искусства еще два года назад главным образом в РАПХе, в Изораме, в Киевском художественном институте и т.д….” [11, 42].

Стає очевидним, як ідеологи тоталітарно-вандальної системи готувалися до винищення української еліти, її наочних мистецьких здобутків, фізичної та духовної потенції…

З кінця 50-х років ХХ ст. починають з’являтися поодинокі повідомлення в часописах міст Косова, Івано-Франківська, Львова, Києва про діяльність Є. Сагайдачного в мистецькому середовищі Косова, де він проживав і творив з 1947 року. Зокрема, це статті В.Андрійчука [12, 4], В. Пригорницького [13, 4], Л. Березки [14, 4], О. Соломченка [15, 4], [16, 2], М. Рудницького [17, 2], Ю. Угорчака [18, 6], В. Овсійчука [19, 115], Р. Федоріва [20, 4], Ю. Джуранюка [21, 60], З. Сагайдачної [22, 48]. Із згаданих публікацій громадськість України мала можливість ширше довідатися про творчу, педагогічну та колекціонерську діяльність Євгена Яковича.
Унікальною і цінною є публікація самого Є.  Сагайдачного [23, 3], відгук на виставку робіт художника В.І. Масика в Косові, в якій відображена сама сутність автора, а також його власні настанови вихованцям Косівського училища прикладного мистецтва (далі КУПМ) та громадськості містечка Косова.

Майже в кожній  публікації наголошується, що на матеріалах зібраного домашнього музею кіностудії створили низку відомих документальних  кінофільмів про гуцульське   народне мистецтво, розповіли про подвижницьку діяльність “радянського”  митця — автора унікальної музейної збірки [13, 4]. Саме ця чудом вціліла частково унікальна колекція, згодом стала базовою основою для створення музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини в Косові.

Важливими бібліографічними джерелами, які дають змогу скласти уявлення про мистецько-колекційну діяльність Є.Я. Сагайдачного, є стаття львівського професора В. Овсійчука [19, 115], документально-художня оповідь Р. Федоріва “Танець чугайстра” у книзі “Яре зерно” [24, 57-88], «Сага про Євгена Сагайдачного» у книзі О.Ноги “Три всесвітньо невідомі постаті українського авангарду” [25, 6-39].

Сага про мистецьку дорогу Євгена Сагайдачного дає вичерпну характеристику цієї творчої постаті в українському мистецькому середовищі, зокрема останнього періоду життя та творчості художника. Більшість авторів у своїх публікаціях послуговуються архівними матеріалами мистецтвознавця О. Соломченка, котрий особисто був знайомий з Є.Я. Сагайдачниим, разом працював у КУПМ [25, 30], та спогадами дружини художника Зої Антонівни Сагайдачної [1, 94-114].

Безперечно, що спогади З. Сагайдачної про художника, супутника життя, єдиного товариша є правдоподібними, якомога об’єктивно розкривають сутність Євгена Сагайдачного, визначають його життєве й духовне кредо.

Як стверджують вчені Д.Горбачов та В.Мельник, – “Розв’язуючи ці питання, західні історики російського мистецтва поставали й істориками українського авангарду (подружжя Маркаде А. Нальков — Франція, Ш.Бойко — Польща, Д. Боулт, М. Мудрак — США) [26, 24].

У статті “Українське мистецтво ХХ століття і Західна Європа” Валентина Маркаде повідомляє: “…В 1910 роках Євген Сагайдачний почуває себе впевнено серед складної мозаїки авангардних груп. Коло його товаришів включає  М. Ларіонова, Н. Гончарову, Б. Татліна та інших…” [27, 176-177].

В той час Є.Сагайдачний охоче гостює у лідера угрупування “Вінок” Давида Бурлюка в селі Чернянці (Херсонщина), де часто перебувало багато відомих людей: знані художники, поети. Це — В. Хлєбніков, В. Маяковський та інші помітні постаті. То був час розквіту лівих течій, тривали безперервні дискусії. Художник був особисто знайомий з В. Маяковським, любив його твори, захоплювався Хлєбніковим і беріг книжку Велімора “Зангезі” [27, 177].

Каталог виставки “Бойчук і бойчукісти, бойчукізм” був видрукуваний  1991 року, авторами-упорядниками його є О. Ріпко та Н. Присталенко. Автори подають ґрунтовну вступну статтю, бібліографічний покажчик учнів школи М.Л. Бойчука та художників, котрі певною мірою були приближені до бойчукістів. “У 1917-1922 рр. у майстерні монументального мистецтва М. Бойчука вчились В. Седляр, І. Падалка, Т. Бойчук, О. Павленко, С. Колос, А. Іванова, Т. Бауман, О. Сахновська, К. Бородіна, М. Трубецька, І. Липківський, Т. Цимлова, К. Хіллер, П. Іванченко… Працювали в майстерні досвідчені митці С. Налепінська-Бойчук, Є. Сагайдачний, М. Каспрович, І. Врона,  бували К. Антонович, Б. Кратко, І. Плещинський…” [28, 32].

Професор Я.Кравченко зазначає: “…Однак у деяких випадках ці дані потребують уточнень, позаяк автори припустилися неточностей у біографіях та подали невстановлені дати” [29, 54].

Вступ, написаний до п’ятого тому шеститомного видання “Історія українського мистецтва” радянськими вченими Л.В. Владичем та В.І. Касіяном, висвітлюються позиції на ставлення “радянської реальності” до засад школи М. Бойчука. Автори статті звертають увагу на те, що “бойчукізм”  заявив про себе в перші роки існування радянської влади, але як мистецька течія склався в середині 20-х років, тоді ж привернув до себе увагу громадськості далеко за межами України й, напевно, став би знатним явищем української художньої культури, якби не крайня суперечливість, а де в чому й хибність його ідейно-естетичної програми…” [30, 18].

Таку “хибність” і “крайню суперечливість” вбачало тоталітарне керівництво в програмі творчого методу школи М.Бойчука, яка базувала свої засадничі питання на зверненні до традицій візантійського та італійського проторенесансного монументального малярства, а також давньоукраїнського іконопису як першоджерела національної форми мистецтва України. Саме “Такий підхід до національної форми, як до чогось іманентного, незмінного, надерціального, не зв’язаного з історичним розвитком суспільного життя народу, неминуче приводив М.Бойчука та його послідовників до гострого конфлікту між архаїчною формою й сучасним, радянським змістом…” [30, 18].

“Радянський сучасний зміст” варто розуміти, як головний принцип зловіщого “соцреалізму” в мистецтві України. Далі цитуємо  авторів вступу:  “…Боротьба течій поширилась і на вищу художню школу… Тут викладали майстри  різних напрямів — від реалістичних до крайніх “лівих”: архітектори П. Альошин, В. Вербицький, В. Кричевський, живописці Ф. Кричевський, М. Бойчук, Л. Крамаренко, Ф. Красицький, М. Козик, О. Богомазов, В. Пальмов, А. Таран, А. Черкаський, К. Єлєва, графіки С. Налепинська-Бойчук, В. Касіян, І. Плещинський, О. Усачов, скульптори Б. Кратко, Ж. Діндо, І. Севера, М. Гельман, Є. Сагайдачний та інші” [30, 19].

Автор розділу “Скульптура” того ж п’ятого тому “Історія українського мистецтва” І.І. Врона констатує: “…з другої половини 20-х років до лав українських скульпторів прийшло поповнення: М. Гельман, М. Новосельський, М. Енштейн, Є. Сагайдачний …” [30, 224].

Цитуємо далі: “…Для розвитку пластики в 20-ті роки, як і в часи громадянської війни, визначальними були завдання, поставлені перед мистецтвом ленінським планом монументальної пропаганди…” [30, 224].

Власне, “план монументальної пропагади” стояв на заваді здійснення та втілення концепцій М. Бойчука у творчу та педагогічну практику, істотно та разюче діяв також на окремі творчі долі, зокрема Ф. та В.Кричевських, М. Бойчука, С. Налетінської, Є. Сагайдачного та інших.

Український радянський енциклопедичний словник, що був видрукуваний 1987 року, містить основні інформаційні відомості про Є. Сагайдачного, тобто сухо констатуються дати і їх пояснення [2, 151].  Енциклопедичний довідник “Митці України”, який був виданий за редакцією А.В. Кудрицького 1992 року, також вміщує скупе повідомлення про основні віхи життя і діяльності Є. Сагайдачного [31,151].

Словник митців-педагогів України та України у світі (1850-1950-ті рр.), упорядником якого є Р. Шмагало, – абсолютно якісна праця, що  дає поштовх до нових досліджень, доповнює інформаційне поле про видатних організаторів та лідерів мистецьких процесів, зокрема Є.Я.Сагайдачного [3, 82].

Історико-етнографічне дослідження Гуцульщини – об’ємна  праця, яка охоплює майже всі аспекти духовної та матеріальної культури горян, обійшлася скороченими реченнями про Сагайдачного [32, 446].

В “Історії Гуцульщини” (Т. І) дуже стисло повідомляється про художника-педагога словами, записаними зі слів М. Грепиняка “…Багато уваги приділив здібному учневі ентузіаст, педагог і великий знавець народного мистецтва Євген Сагайдачний [33, 268]. Довідник “Відомі педагоги Прикарпаття” містить коротку характеристику педагогічної діяльності Є. Сагайдачного [34, 129-130].
Ювілейного 1996 року, коли виповнювалася 110-річниця від дня народження Є.Я.Сагайдачного, проводилася виставка окремих творів художника в актовій залі Косівського коледжу прикладного та декоративного мистецтва (тепер Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва ЛНАМ). Також відбулася науково-практична конференція, приурочена річниці від дня народження художника. Одночасно підготовлені публікації Ю. Угорчака [18, 22],  О. Соломченка [35, 2] та Т. Девдюка [36, 14-15].

Згадані публікації споріднені між собою, нічого нового не привносять у загальний контекст мистецтвознавчої думки, мають суто популяризаторський напрямок.

Відомий краєзнавець І. Пелипейко у довідковому виданні “Населені пункти Косівщини” в стислій формі фіксує: “…музей заснований 1969 року на основі музейної збірки Євгена та Зої Сагайдачних…” [37, 26].

У книжці-довіднику “Косів: люди і долі” цього самого автора зібрано відомості про людей, які залишили слід в історії Косова. В даному виданні І. Пелипейко пропонує факти біографії Сагайдачних та окремі епізоди їх жертовної та подвижницької праці: “Подружжя жило в крайній убогості, віддаючи зарплату, а згодом пенсію на придбання мистецьких виробів. Відзначалися високою інтелігентністю, духовністю, жертовністю…” [38, 168-169].

У довіднику “Дослідники і краєзнавці Гуцульщини” подаються стислі відомості про багатьох учених та аматорів, які працювали над вивченням та популяризацією Верховинського краю упродовж останніх двох сторіч. Серед  них є ім’я Є.Сагайдачного як художника, мистецтвознавця і педагога [39, 196].

Остання книга І.А. Пелипейка “Містечко над Рибницею” [40, 306-313] містить  статтю автора про Сагайдачних, які прославили Косів – самобутній куточок України. Насамкінець статті, Ігор Аполонович констатує: “А на фасаді Косівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва меморіальна таблиця сповіщає: “В цьому закладі в 1947-1957 роках працював видатний радянський художник Євген Сагайдачний (1886-1961)”. Хоча  “радянським” художником він так і не став…” [40, 312]. Ігор Пелипейко був близько знайомий із Сагайдачними, бачив їх життя і побут у Косові.

На рубежі тисячоліть з’являється багато науково-дослідницьких видань,  зокрема, досліджені архіви КДБ та виявлення нових даних С. Білоконем [41, 8-14], Д. Горбачовим [42, 86], [32, 22-29], І. Литовченком [43, 6-8], [44, 9-13], О. Соломченком та іншими. Доречно згадати статтю “Євген Сагайдачний” із в серії “Великие художники”, де вперше опубліковані репродукції творів, виконаних художником близько 1920-х років [45, 20-21]. Такі наукові повідомлення, цілі виклади замовчуваного раніше матеріалізму, які доповнюють культурно-мистецький контекст фактологічної картини розвитку українського мистецтва та освіти, окремих постатей, що долучилися своїм жертовним життям та творчістю до високої державної справи.

Варто звернути особливу увагу і належно поцінувати наукові дослідження, які вийшли друком і стали поштовхом до усвідомлення обріїв дослідницько-пошукової праці. Це є ґрунтовні наукові розвідки професорів Львівської національної академії мистецтв Ростислава Шмагала [46, 148, 156, 300, 301] та Ярослава Кравченка [47, 16-25], [48, 72], [49, 26-27], [50, 16], [29, 118, 224]. Публікації львівського мистецтвознавця Я. Кравченка стосується вивчення творчості бойчукіста Охріма Кравченка (1903-1985), торкається постаті Євгена Сагайдачного, оскільки життя двох художників, вихідців з Великої України, перетиналося, особливо в останній період життя [48,72].

Художники-бойчукісти знайшли на Прикарпатті гідне підґрунтя для продовження й розвитку традицій несправедливо зацькованої тоталітарним режимом Школи [49, 27].

Монографія професора Я.О. Кравченка “Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен” має важливе значення в контексті висвітлення феноменального явища українського національного мистецтва, яким став Михайло Бойчук і представники організованої ним мистецької Школи. Чудово представлені в книзі творчі портрети М. Бойчука, Т. Бойчука, К. Гвоздика, К. Єлеви, С. Налепінської, С. Бодуен де Куртене, О. Кравченка, Є. Сагайдачного [29, 218-223], С. Колоса та багатьох інших митців.
Уведення вченим у науковий обіг маловідомих фактів цілком надає змогу поглянути на історію українського мистецтва ХХ сторіччя свіжими очима.

Наші дослідження безпосередньо пов’язані з вивченням творчості та мистецько-етнографічної спадщини постаті Є.Сагайдачного. Мистецтвознавчо-біографічні статті спрямовані на уточнення та узагальнення фактологічних матеріалів, бібліографічних і довідкових джерел, в яких переслідується мета якомога ширше й об’єктивніше розкрити для широкого кола поціновувачів цю багатогранну і неординарну постать в галузі національної культури і мистецтва.

ЛІТЕРАТУРА

1. Сагайдачна З. Чуйне серце художника // Жовтень. – Львів. – 1971.–10.–с.94.
2. Український радянський енциклопедичний словник.–К.: Головна редакція УРЕ.–1987.–Т.3.–с.–151.
3. Шмагало Р.Словник митців – педагогів України та з України в світі (1850-1950).–Львів.:Українські технології.–2002.–с.–82.
4. Каталогъ выставки картинъ “Импресионисты”.–Санкт-Петербург.: Типографія Первой Спб. Трудовой Артели.,–1909.–с.–10.
5. Каталогъ выставкъ “Союзъ молодежи”. –– Рига, Александръ Гроссетъ. –1910. – с. 25.
6. Каталогъ 2-й выставки картинъ общества  художниковъ “Союзъ молодежи”. – Москва: Типографія Главного Управления Удълов. – 1911. –с.16.
7. Каталогъ выставки картинъ группы художниковъ “Ослиный хвостъ”.– Москва. – 1912. – с.12.
8. Каталог 1-ої професійної Виставки секції  ИЗО ВСЕРАБМІСу. – Київ. –1924. – с.6.
9. Каталог художньої виставки “На допомогу жертвам паводи на Західній Україні.” –Київ.–1927.–с.–5.
10. Каталог Всеукраїнської ювілейної виставки. Харків. –Київ.–Одеса.: Видання Наркомосу УРСР. – 1927. – с.51.
11. Маца И. Творческие вопросы советского искусства. – М.:ОГИЗ-ИЗОГИЗ. – 1933. – с.42.
12. Андрійчук В. Домашній музей Сагайдачних // Прикарпатська правда. 1956. – №152 від 4 серпня. – с.4.
13. Пригорницький В. Скарбниця неповторної краси.// Радянська Гуцульщина. №18(3812) від 30 вересня 1972 року. –с.–4.
14. Березка Л. Зберегти сліди історії.// Радянська Гуцульщина.–№ 60 від 17 травня 1986 року.–с.–4.
15. Соломченко О. З глибоким джерелом// Прикарпатська правда.–№18 (1283) від 20 квітня  1986 року.–с.–4.
16. Соломченко О. Збирач скрабів народних (До 100-річчя від дня народження Є.Я. Сагайдачного.// Радянська Гуцульщина.–Косів.–1986.–с.–4.
17. Рудницький  М. Збирач скарбів народних// Радянська культура. – №6 від 6.ІХ.1962 року. – с.3.
18. Угорчак Ю. Зачарований Гуцущиною: До 110-річчя від дня народження Є.Сагайдачного// Поліття.–Івано-Франківськ.–1996 (червень).–с.–22.
19. Овсійчук В. Художник Євген Сагайдачний// Жовтень.–Львів.–1968.–№1.–   с.–115.
20. Федорів Р. Танець чугайстра.// Прикарпатська правда.–№80(3123) від 6 квітня 1974.–с.–4.
21. Джуранюк Ю. Чарівна квітка (про родину Сагайдачних) // Наука і суспільство. –1978.–№12.–с.–60.
22. Сагайдачна З. Наш музей // Декоративное искуство СССР. – Москва. –1967.–№6.–с.–48.
23. Сагайдачний Є. Хороші враження// Ленінська правда. – №133 (2139) від 10.11.1960. – с.3.
24. Федорів Р. Яре зерно. Львів.: Каменяр. –1974.–с.–57–58.
25. Нога О., Кодлубай І. та інші. Три всесвітньо  невідомі постаті українського авангарду. Євген Сагайдачний, Михайло Гаврилко, Наталія Давидова.–Львів.– 1994.–с.–6-39.
26. Горбачов Д., Мельник В. Український авангард.//Пам’ятки України.–К.–№4  серпень.–1991.–с.–22-29.
27. Маркаде В. Українське мистецтво ХХ століття і Західна Європа.// Всесвіт.–К.–1990.–№7.–с.–176.
28. Бойчук і бойчукісти, бойчукізм. Каталог виставки.–Автори-упорядники О.Ріпко та Н.Присталенко.–Львів.–1991.–с.–72.
29. Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен.–К.: Майстерня книги.–2010.–с.–218-224.
30. Історія українського мистецтва. К.–1967.–Т.5.–с.–18-224.
31. Митці України. Енциклопедичний довідник за редакцією А.В.Кудрицького.–К.–1992–с.–510.
32. Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. К.: Наукова думка.–1987.–с.–446.
33. Історія Гуцульщини.–Том 1.–Чикаго–Львів.–1995.–с.–268.
34. Сагайдачний Є.Я. Полєк В. та інші. Відомі педагоги Прикарпаття.-Івано-Франківськ.–1997.–с.–129-130.
35. Соломченко О. Громадянин і мислитель.// Гуцульський край.–№16 від 20 квітня 1996 року.–с.–2.
36. Девдюк Т. Євген Сагайдачний.// Гуцулія.4.123.–126.Торонто.–1996.–с.–14-
37. Пелипейко І. Населені пункти косівщини.–К.: Писаний Камінь.–1995.–с.–26.
38. Пелипейко І. Косів люди і долі.–Косів.: Писаний Камінь.–2001.–368 с.
39. Арсенич П., Пелипейко І. Дослідники та краєзнавці Гуцульщини.–Косів: Писаний Камінь.–2002.–280 с.–с.–196.
40. Пелипейко І.А. Містечко над Рибницею. Книжка про Косів.–Косів.: Писаний Камінь,–2004.–572 с. 16 іл.–с.–306.
41. Білокінь С. Межи Сціллою і Харибдою.// Образотворче мистецтво.–К.–2003.–№4.–с.–8-14.
42. Горбачов Д. Український авангард. 1910-1930-х років.–К.–1996.–с.–284. іл.
43. Литовченко І. Бойчук і сучасність.// Образотворче мистецтво.–К.–№2.–1994.–с.–6-8.
44. Литовченко І. Середовище і людина// Образотворче мистецто.–1990.–№5.–с.–9-13.
45. Великие художники. Их жизнь, вдохновение и творчество. Михаил Бойчук и его школа.–К.–2005.–№.99.–с.–20-21.
46. Шмагало Р. Мистецька освіта в Україні середини XIX – середини XX ст.–Львів.: Українські технології.–2005.–с.–148, 156, 300, 301.
47. Кравченко Я. Уціліла плеяда мистецької школи Михайла Бойчука// Вісник Львівської Академії Мистецтв.–Львів.–2000.–Вип.11.–с.–16-25.
48. Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Окрім Кравченко. Художник і час.–Львів.: Оранта.–2005.–с. –72.
49. Кравченко Я. Мистецькі засади бойчукізму в умовах радянського тоталітаризму на Прикарпатті. (На прикладі творчості Є.Сагайдачного та О.Кравченка). Михайло Фіголь: Життя і творчість  (На вшанування 80-ї річниці від дня народження) – 18-19 жовтня 2007.–Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції.–Книга перша.–Ів.-Франківськ.–Галич.–2007.–с.–26-37.
50. Кравченко Я. Михайло Бойчук.–К.: Майстерня книги.–2010.
51. Іванчук М. Дослідницько-колекційна діяльність подружжя Сагайдачних на Гуцульщині (до питання формування музею старожитностей та народних ремеселі музею під відкритим небом – “Гуцульське село”). Праці наукового товариства ім. Шевченка.–Том І: Краєзнавство.–Косів.–2005.–с. –134 – 137.
52. Іванчук М. Спадщина Євгена Сагайдачного. // Гуцульський край №16 (957) від 22 квітня 2006 р.–с.–З.
53. Іванчук М. Дослідницько-колекційна діяльність подружжя Сагайдачних. // Краєзнавець Прикарпаття.–№7 січень-червень 2006.–с.–58-59.

Share

Написати коментар