Формування парадигми креативності особистості в мистецтві

1 січня, 2015 | Розміщено в розділі Наукова діяльність | Прокоментуй!

Галина Юрчишин

Косівська мистецька школа, розпочинаючись як реміснича з підготовки ткачів, за свою історію перетворилася в культурно-освітній мистецький центр з власною філософсько-світоглядною парадигмою, яку формували визначні особистості – народні майстри, професійні художники та педагоги.

Розглядається проблема формування особистості в мистецтві, котра покликана збагатити і примножити традицію народного мистецтва, що лежить  в основі концепції науково-педагогічної та творчої діяльності навчального закладу.

Ключові слова: Косівська мистецька школа, особистість, мистецтво, традиція.

Косовская художественная школа, начинаясь как ремисническая из подготовки ткачей, за свою историю превратилась в культурно- просвитительний центр с собственной филисофско-мировозренческой парадигмой, которую формируют выдающиеся личности-народные мастера, професиональные художники и педагоги.

Рассматриваеться проблема формирования личности в искусстве, которая призвана обагатить и умножить традиции народнго искусства, что лежит в основе концепции научно-педагогической и творческой деятельности учебного заведения.

Ключевие слова: Косовская художесвенная школа, личность, искусство, традиция.

Halyna Yurchyshyn. Formation of the paradigm of the personality’s creativity in art.

Annotation. Kosiv Art School, founded as a handicraft one, has turned into a cultural and educational art center in course of its history. It has its own philosophical and ideological paradigm, which has been formed by the outstanding personalities: folk masters, professional artists and teachers.

The author considers the problem of the personality’s maturing in art, whose vocation is to enrich and develop the tradition of folk art. The latter is the conception of the scientific, pedagogic and creative work of the educational establishment.

Key words: Kosiv Art School, personality, art, tradition.

Косівська мистецька школа є тим безперервним ланцюжком, який з’єднує воєдино унікальну спадщину народного мистецтва Гуцульщини і класичну художню освіту та розробляє концепції розвитку сучасного мистецтва краю, керуючись при цьому принципами збереження національної ідентичності та самобутності. Протягом свого — з незначними перервами, майже 128-річного існування закладу велика когорта майстрів, художників, педагогів та наставників віддавала свій розум і талант, душевне тепло і власне життя на створення, а відтак розвій Косівської мистецької школи. Сьогодні вона знаходиться у епогею свого наукового та мистецького розвитку. Щороку навчальний заклад поповнюють молоді самобутні митці-педагоги, які наповнюють її новими творчими планами, свіжим новаторським мисленням, що покликане збагатити і примножити традицію народного мистецтва, адже саме художня творчість є своєрідною школою продуктивного мислення. Вона формує культуру сприйняття нового, проникливе бачення, активізує схильність до оригінальності й асоціативності. Новий погляд на речі — неодмінна умова цього творчого процесу, оскільки для створення мистецької цінності необхідно розвинути здатність до здивування, захоплення, тонку спостережливість, високу культуру сприйняття. Художникові недостатньо дивитись на світ, він повинен бачити його і помічати найнепримітніше, відчувати глибинне, що не впадає у вічі, але визначає суще й належне.

Справжній митець тим і відрізняється, що вміє подивитися на світ очима першовідкривача: йому дано бачити те, «чого ніхто не бачить, розуміти те, чого ніхто не розуміє, відкрити у звичайному незвичайне» [2, с. 307–308].

Лише творче, вдумливе переосмислення традиції, вміння узагальнювати набутий досвід і його інтерпретація, грамотне застосування знань з художніх та допоміжних дисциплін, помножені на авторську експресію, створюють умови формування професійного художника. Саме така концепція навчання покладена в основу Косівської мистецької школи сьогодні.

Аналізуючи творчі методи митців — педагогів Гуцульщини, слід відзначити, що лише в синтезі народного мистецтва краю та професійної освіти, які постійно розвиваються й удосконалюються, формувались підходи до організації навчального процесу. Адже саме народна творчість, основана на традиції, є фундаментом регіональної мистецької школи. А особистість майстра, художника і митця — несучий каркас, який тримає на собі цей храм науки та мистецтв.

Торкаючись емоцій і почуттів, мистецтво залучає до дії усі сфери особистості: морально-естетичну, інтелектуальну, творчу тощо. Воно впливає на свідомість і підсвідомість людини, її установки й ціннісні орієнтації, переконання і мотиви поведінки, творчу активність і професійну діяльність. Інтерналізовуючись, мистецтво проникає до внутрішнього світу особистості та взаємодіє зі світоглядом, життєвими установками і моральними принципами. Це тривалий і складний процес, який розпочинається в утробі матері і діє протягом усього життя людини, його ґенеза залежить від великої кількості чинників.

Гармонізуючий вплив мистецтва на особистість доведений ще філософами античної доби. У творах Платона, Арістотеля та інших мислителів Стародавньої Греції обгрунтована ідея калокагатії (від kalos — прекрасний і agathos — добрий) як мети виховання досконалої людини, яка гармонійно поєднує у собі фізичну (зовнішню) і духовну (внутрішню) красу. Ідеал розвитку особистості, на думку Арістотеля, досягається внаслідок врівноваження цих двох начал, аналогічно до того, як живопис виникає завдяки поєднанню та змішуванню фарб, а музика — злиттю й чергуванню звуків [1].

Залежно від історичної епохи та пануючої філософської й освітньої парадигми радикально змінювалося розуміння гармонійності особистості: від єдності фізичної та духовної краси в античні часи, гармонії людини з Божественним духом у Середньовіччі, злагодженості функціонування механізмів тіла і душі («людини–машини») у добу Просвітництва — до всебічного й гармонійного розвитку всіх сутнісних сил особистості в ХХ столітті.

Особистість — стійка система соціально значущих рис, які характеризують індивіда; вона є продуктом суспільного розвитку і включення індивідів у систему соціальних відносин шляхом предметної діяльності. Пояснюючи поняття «особистість» через поняття «людина», можна сказати, що особистість є людиною зі сформованим світоглядом (системою поглядів на світ), самосвідомістю і здатністю до творчої самореалізації через діяльність. Самосвідомість являє собою свідомість і оцінку людиною самої себе як суб’єкта практичної, пізнавальної, культурної діяльності, як особистості. На шляху самоусвідомлення як особистості людина обов’язково стикається з визначенням своєї «самості», окремості, індивідуальності (що слід розуміти як одиничність, неповторність, винятковість) та спільності, подібності до інших.

Існують певні властивості, які характеризують особистість людини, культуру особистості, міру її особистості. Людина формується у конкретному історичному часі, який, у свою чергу, включає в себе все «тіло культури», тобто увесь попередній досвід, культурну традицію, загальнокультурну атмосферу.

До культурно-історичних ознак особистості належить здатність судження як основи інтелектуальної культури, моральна рефлексія і совість — як обов’язкові складові етичної культури особистості, смак — як специфічна здатність, що міститься в основі естетичної культури особистості й суспільства, пам’ять і традиції — як умова і потреба міжособистісного спілкування, моральність і право — як регулятори поведінки людей і гаранти забезпечення їх безпеки. Будучи належністю, частиною особистостей, що спілкуються одна з одною, значені властивості впливають на створення певних соціальних інститутів і стають рушієм та барометром їх розвитку. Так, моральність, совість, моральна рефлексія лежать у основі правового устрою суспільства, здатність судження забезпечує розвиток наук, смак впливає на розквіт мистецтва.

Життєвий досвід нації протягом століть акумулюється в розумі й таланті її кращих представників, він розвивається та підноситься на щораз вищий, досконаліший щабель. Важливо зберегти та примножити його, додаючи на кожному етапі творчої наснаги і досконалості. Саме таким чином з покоління в покоління передається народна творчість. Кожна нація і навіть етнос береже та примножує власні традиції, адже саме вони визначають та індентифікують групу людей як народ, націю. С. Павлюк, зокрема, зазначає, що «своєрідність кожного етнічного об’єднання визначається через сферу традицій, оскільки вони існують в особі на підсвідомому рівні, завдяки чому особа перебуває в стані соціалізації чи енкультурації, тобто усвідомлюється як частина етнічної цілості. Традиційними стають ті елементи культури з цілого пласту дій і вчинків та життєзабезпечення, які набули групового чи етнічного визнання і стали усвідомленою властивістю етнічного єднання і самоіндентифікації» [3].

Зазначимо, кожна особистість є цінною для суспільства тією мірою, в якій вона може сприяти його розвитку, здійснювати продуктивну діяльність. Отже, усі вимоги до гармонійної людини повинні «прикладатися» й до особистості професіонала.

Художня культура використовує для духовного розвитку особистості арсенал специфічних засобів. Вона формує суспільно-естетичний ідеал, виражаючи його у вигляді художніх образів, з допомогою яких соціальні ідеї, моральні норми, естетичні цінності суспільства перетворюються на особистий досвід людини, котра сприймає такі образи, в органічні набутки її характеру. Формуючись як особистість, людина відчуває на собі безліч культурних впливів. Насамперед це і досвід загальнолюдської культури, і конкретно-історичний час, в якому людина живе, і національна мистецька атмосфера як її безпосереднє естетичне оточення, і середовище, в якому відбувається пробудження людини до культурного життя. Соціальна значущість мистецтва визначається рівнем впливу художніх образів на внутрішній світ людини, на всі напрями її соціальної діяльності. Один з найталановитіших дослідників означеної проблеми Л. С. Виготський зазначав, що мистецтво втягує в коло соціального життя найінтимніші й найособистіші складники нашої істоти. Для цього мистецтво володіє значним арсеналом специфічних засобів, відсутніх в інших формах людської свідомості. Ідеологічні аспекти в художньому творі, будучи органічно вплетеними в тканину живих, зримих художніх образів, впливають на свідомість людини не помітно, як і на розум, почуття, волю [4].

Характеризуючи цей феномен, російський письменник Ф. М. Достоєвський відзначив, що в процесі спілкування з мистецтвом художні враження, «поступово нагромаджуючись, пробивають з розвитком серцеву кору, проникають у серце, в його сутність, і формують людину». Передаючи людям цілісний конкретно-почуттєвий соціальний досвід, мистецтво використовує феномен емоційної пам’яті людини, яка в багато разів сильніша за раціональну. Емоційна пам’ять надзвичайно тривка і формується як «пам’ять серця» без будь-якого заучування. Сприйняті й засвоєні художні образи стають мотивуючою силою людської поведінки, смислоутворювальними чинниками життя людей. Художня культура поєднує їх спільністю відношень до соціальних цінностей.

«…Художні творіння, — підкреслював основоположник теорії психоаналізу З. Фрейд, — даючи привід до спільного переживання високо поцінованих відчуттів, викликають почуття ідентифікації, яких так гостро потребує культурне оточення». А коли твори мистецтва «відображають досягнення цієї культури», вони «вражаюче нагадують про її ідеали».

Безсумнівно, характер впливу художньої культури на думки, почуття і поведінку людей не слід спрощувати. Віддача тут не завжди пряма. Одна людина після контакту з художнім твором може відразу ж безпосередньо відчути на собі його вплив, друга буде довго роздумувати, поступово засвоюючи почерпнуте з нього, у третьої той самий твір мистецтва залишить ледь помітний слід у душі, четверта ж узагалі залишиться байдужою до сприйнятого. На думку уже зазначеного Л. Виготського, «мистецтво … ніколи прямо не народжує з себе тієї чи іншої практичної дії, воно лише готує організм до цієї дії». Інший дослідник — Рібо, зазначав: «Творчість подібна до волі, спробувавши її раз, уже ніколи більше не зможеш жити без неї». Справжній художник, композитор, поет, винахідник не може не творити.

Процес сприйняття твору мистецтва у кожної людини має індивідуальний характер: він залежить від багатьох чинників — емоційного досвіду людини, інтересів, естетичного смаку, фізичного й психологічного стану в момент сприйняття, умов, за яких протікає процес тощо. Емоції, отримувані в процесі естетичного сприйняття, кардинально відрізняються від тих, що народжуються за звичайних життєвих обставин. Однак естетичні почуття можуть з’явитися лише за умов, коли людина віддається враженню від споглядання творів мистецтва, готова «співпереживати» з зображуваним. Тобто йдеться про «заражуваність» естетичних переживань, їх «очищаючу дію». Під впливом естетичних почуттів людина відчуває душевне очищення від дрібних себелюбних прагнень і почуттів, тобто катарсис.

Спроможність до сприйняття мистецтва і пізнання його зазвичай не дається людині від природи, вони формуються і розвиваються у процесі тривалого системного виховання. Художньо повноцінне сприйняття мистецтва — «уміння», якому треба вчитися.

Сприйняття мистецтва за своєю природою — творчий актив, який характеризується інтенсивністю творчого переживання, співучастю спостерігача. Сприяє розширенню й збагаченню його особистого досвіду художнього бачення світу. Розвиток культури художнього сприйняття пов’язаний із опануванням мови мистецтва, отриманням специфічних знань, нагромадженням досвіду спілкування з мистецькими творами, формуванням художнього смаку, пробудженням інтересу до художнього пізнання. Цьому потрібно вчитися не лише учням чи студентам, а й людям, котрі присвятили своє життя творчості. І на кожному новому рівні розвитку особистості процес сприйняття, розуміння та тлумачення мистецького твору буде глибшим, насиченішим враженнями та емоціями.

У сучасних умовах духовного та національного відродження в процесі естетичного виховання особистості величезного значення набуває декоративно-прикладне та образотворче мистецтво. Серед інших видів мистецтв воно плідно розвиває емоційно-чуттєву сферу, поглиблює знання, інтенсифікує візуальний і сенсорний досвід, формує загальну й естетичну культуру.

При оцінці фахівця у будь-якій сфері виключне значення надається рівню сформованості його професійних умінь і властивостей, значно менше — розвитку творчих здібностей і задатків, а особистісні ознаки (моральні, культура, відповідальність, громадськість, гуманістична спрямованість) при цьому легковажаться. Як результат у суспільстві з’явилася значна кількість фахівців, орієнтованих лише на репродуктивну діяльність, культурно не розвинених, емоційно черствих, егоцентричних обивателів, головною метою яких є досягнення особистих, нехай і мізерних благ — навіть за рахунок інших, за кошт держави.

Чимала кількість таких молодих випускників заздалегідь готує себе до того, що в майбутньому після отримання диплома не працюватиме за отриманим фахом через низьку платню або недостатньо комфортні умови праці. Ще більша біда, коли молодий викладач мистецького профілю йде на викладацьку роботу без бажання служити учням та мистецтву, адже лише творче самовіддане відношення дає добрі плоди. Постійне самоудосконалення й активна праця над собою дає можливість рости фахово і творчо.

Щоб змінити існуючу ситуацію, вважаємо за необхідне переорієнтувати сучасну професійну мистецьку освіту на підготовку такого спеціаліста, який не лише на найвищому рівні виконує свої професійні функції, а й має розвинені особистісні якості, здатний до самостійної творчої діяльності. І це стосується не лише випускників вищих навчальних закладів, а й майбутніх кваліфікованих робітників та молодших спеціалістів у всіх сферах виробництва.

Надзвичайно важливо усвідомити проблему нівелювання національного, етнічного на порозі ХХІ століття, в період світової глобалізації, під час всеохоплюючого поклоніння ідеалам абстрактних субкультур, які не несуть в собі жодних ознак народного, відірвані від джерел, котрі віками живили мистецтво. Особливо така тенденція небезпечна на теренах тих регіонів, де історично сформовані осередки народних ремесел, які під впливом суспільно-політичних, виробничих, природних та інших чинників деградують, а інколи й зовсім зникають. Необхідно не лише зберегти їх, а й надати сучасного звучання, розвинути традицію через призму синтезуючої взаємодії культури та побуту етносу. Це загальнодержавне завдання міститься в основі діяльності мистецьких шкіл, зокрема Косівської мистецької школи, яка є серцем Гуцульщини. А Гуцульщина, як відомо, — заповідний край мистецтва, що потребує не лише детального вивчення, а й збагачення через усвідомлення, сприйняття минулого.

Будь-яка школа, однак, це не просто будівлі чи обладнання, це  передусім середовище, яке формують люди — особистості з величезним потенціалом знань та творчих задумів, котрі готові їх передавати учням, послідовникам. Постійна зміна методики викладання, якої вимагає час, не має права змінювати загальних напрямів та орієнтирів навчання, закладених майстрами народної творчості та митцями-педагогами протягом століть.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Арнхейм Р. Искусство и визуальное восприятие / Р. Арнхейм. – М.: Прогресс, 1974. – 392 с.
  2. Бокотей А. А. Роль творчої особистості у розвитку Закарпатської мистецької школи /А. А. Бокотей // Науковий вісник Львівської національної академії мистецтв. – Ужгород: Гражда, 2006. – Спецвипуск ІІ. – С. 7.
  3. Дутка В. Я. Гуцульщина в малярстві українських та польських художників // Науковий вісник Львівської національної академії мистецтв. – Львів, 2007. – Спецвипуск ІІІ. – С. 93.
  4. Кушнір О. Відділ художньої кераміки Косівського училища прикладного мистецтва у співпраці з майстрами косівської кераміки (ІІ пол. ХХ ст.) /Олександра Кушнір // Науковий вісник Львівської національної академії мистецтв. – Львів, 2007. – Спецвипуск ІІІ. – С. 136.
Share

Написати коментар