Взаємозв’язок образотворчого та словесного мистецтв

18 листопада, 2014 | Розміщено в розділі Наукова діяльність | Прокоментуй!

Світлана НІСЕВИЧ
викладач кафедри історії мистецтва
та гуманітарних наук
Косівського інституту прикладного
та декоративного мистецтва ЛНАМ,
аспірант Прикарпатського національного
університету ім. В. Стефаника

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК ОБРАЗОТВОРЧОГО ТА СЛОВЕСНОГО МИСТЕЦТВ

Анотація. У статті йдеться про багатогранність взаємовпливу мистецтва й літератури, їх типологічну спільність. Робиться спроба виділити та проаналізувати найпоширеніші зв’язки літератури і живопису. Вказується на взаємопроникнення елементів суміжних мистецтв та необхідність комплексного підходу до аналізу мистецького твору.

Ключові слова: мистецтво, література, творчість, світорозуміння, художній образ, аналогія, взаємодія.

Светлана Нисевич.  Взаимосвязь изобразительного и словесного искусств.

Аннотация. В статье говорится о многогранности взаимовлияния искусства и литературы, их типологическую общность. Делается попытка выделить и проанализировать наиболее распространенные связи литературы и живописи. Указывается на взаимопроникновение элементов смежных искусств и необходимость комплексного подхода к анализу художественного произведения.

Ключевые слова: искусство, литература, творчество, миропонимание, художественный образ, аналогия, взаимодействие.

Svitlana Nisevych. The interconnection of fine and verbal arts.

Annotation. The article deals with the variety of interplay of art and literature, their typological unity. The attempt is made to allot and to analyze the most spread connections of literature and pictorial art. One points out to the interpenetration of adjacent arts elements and the necessity of complex approach to the analysis of artistic work.

Key words: art, literature, creative work, world-view, artistic image, analogy, interaction.

Проблема взаємовідношення літератури і мистецтва має свої традиції. Але в естетичній думці минулого панувало зацікавлення з’ясуванням меж і відмінностей між ними, тоді як у наш час активізувався інтерес до спільних закономірностей їх розвитку.

Прагнення повніше виявити типологічні закономірності в різних видах художньої творчості змушує літературознавців та мистецтвознавців все більше розширювати рамки своїх досліджень, шукати споріднене не тільки в розвитку різних національних літератур і мистецтв або зіставлених явищах у межах окремих видів мистецтва, а й знаходити спільне у творчості окремих письменників і художників [1, 3].

Виникає нагальна потреба вивчати мистецтва як цілісну систему зі спільними закономірностями і художніми функціями, необхідність наближати теорію та історію різних видів мистецтв. Сама історія основних способів художнього світорозуміння, представлених незалежними один від іншого, не може надати повноту картини розвитку мистецтва з його спільними закономірностями. Приближення до справжнього знання дає дослідження творчого зближення мистецтв [2, 3].

При типологічному розгляді різних видів мистецтва набувають виразнішого й чіткішого окреслення художні тенденції, методи, течії, стилі в мистецтві, виявляється закономірність їхнього виникнення, історія становлення, розквіту, трансформації, збагачення і розвитку або занепаду [3, 7].

Будь-яке мистецтво, що відмовляється від повноти охоплення дійсності, від взаємозв’язку художніх образів, переживає кризові явища. Вони виникають, крім всього іншого, ще й тому, що через обмеженість послаблених відмовою від співдружності з літературою можливостей художнього образу різко звужується коло тем і багатьом видам мистецтва загрожує небезпека опинитися у вузькому світі самоповторення. Інша обмеженість, що не менш болісно сприймається різними мистецтвами, – це обмеженість кола людей, яким цікаві й доступні витвори мистецтва такого напряму [4, 27].

Протягом усієї історії мистецтва можна простежити взаємний вплив літератури й образотворчих мистецтв. Перше зближення образотворчого мистецтва і літератури – це відтворення прийомами і у формах іншого виду мистецтва передусім сюжетно-тематичного, змістового боку творів античної літератури. Такий зв’язок між літературою й образотворчим мистецтвом тривав довго. Він мав різні відтінки і нюанси. Літературна першооснова могла відтворюватися засобами живопису з великою мірою наближення до змісту й деталей словесного мистецького твору або навпаки, – докорінно переосмислюватися. Образотворче мистецтво виступало як майже адекватне словесному [3, 14].

З приходом на літературну сцену покоління романтиків відносини між мистецтвом слова й іншими мистецтвами дістали нових якостей. Над художником, на думку поетів-романтиків, не має влади ница й заземлена реальність, ідеал прекрасного, нездійсненний в реальності, створюється засобами мистецтва. Лише мистецтво наснажує, дає свободу, окрилює, підносить над буднями буржуазного животіння [3, 15].

Починаючи з XIX ст., образ художника, творця естетичних цінностей, тема шукань і мук творчості, трагедія поета, актора, живописця в світі готівки, деградація творчої особистості й загибель її під дією нещадних грошових законів одержують статус важливих тем романної прози, новелістики, драматургії [3, 16].

Взаємовплив літератури й образотворчих мистецтв посилюється з XIX ст., коли зростає громадська роль літератури. Вторгненням образотворчих мистецтв у сферу літератури є вже те, що живописці, графіки, скульптори починають „зображати не стільки саму предметну дійсність, скільки враження від неї – власне кажучи, це й є своєрідне освоєння досвіду словесних мистецтв… Література, в свою чергу, чим більше стає універсальною формою естетичної свідомості суспільства, тим більше вбирає і перероблює досягнення інших мистецтв, зокрема образотворчих” [1, 4].

Виявлення типологічної спільності в літературі й мистецтві складні й різноманітні. Типологічні відповідності можуть виявлятися при зіставленні цілих напрямів у літературі й образотворчому мистецтві та при зіставленні творчості окремих майстрів щодо світогляду, філософської і естетичної концепцій, стилістичних особливостей [1, 4] тощо.

Багатогранні й складні зв’язки літератури та живопису можна виразити в наступних видах взаємовпливу:
1. Використання художниками літературних творів як джерела сюжетів для їхніх картин. Відомо, що майстри різних сторіч черпали сюжети своїх картин з літературних творів. Виважені віками літературні формули людської поведінки і пристрастей постійно викликали інтерес живописців. Надзвичайно великим був вплив античності та біблійної тематики на живопис. Майстри Італії, а за ними й художники інших європейських країн переповідали пензлем і фарбами на полотні й дереві сюжети античної міфології або біблійних легенд. Сучасні дослідники, вивчаючи те чи інше полотно Рубенса, Рембрандта, Тиціана або Караваджіо на біблійні теми або античні сюжети, неодмінно хоча б коротко згадують у своїх працях про літературну основу твору.

Літературна основа на полотні іноді набуває символічного, алегоричного звучання, при цьому може бути оголеною або завуальованою аналогією до сучасних художникові подій. Така аналогія надає твору, завдяки вкоріненості літературного першоджерела в свідомості поколінь, завдяки розгалуженим асоціаціям, більшої ідейної глибини і художньої виразності.

Живопис має здатність ідейно поглиблювати літературну першооснову, збагачувати її філософськими узагальненнями великої сили. Взяти, приміром, відоме полотно Пітера Брейгеля „Падіння Ікара”, яке сприймається, як мудра притча про докорінні проблеми буття [3, 13].

2. Живописні шедеври великих майстрів  як матеріал, на який спираються письменники в своїх творах. Безцінним для літератури про минулий час, його рушійні сили, діячів, героїв і мучеників є портрети людей уславлених і маловідомих – узагальнений портрет всіх людей того чи іншого періоду і водночас їх індивідуальна неповторність, своєрідний характер, психологічний склад. Важливі й ті подробиці побуту, звичаїв, одягу тощо, які письменники „вичитують” з витворів образотворчого мистецтва [3, 21].

В історії мистецтва та літератури чимало прикладів, коли творча відповідність між художником і письменником настільки відчутна, що один з них вважає завдання, яке постає перед ним, вже повністю розв’язаним іншим. Тому, наприклад, письменник замість того, щоб знову засобами мови зображати людину або природу, просто нагадує читачеві якесь зображення, зроблене до нього художником. Так, Філдінг не зображує одну з героїнь роману „Історія Тома Джонса, знайди”, а просто відсилає читача до гравюри Хогарта: „Я спробував би намалювати портрет міс Бріджит, коли б це не було зроблено більш вмілим майстром, самим містером Хогартом, який зобразив її на гравюрі „Зимовий ранок”. Там її можна бачити, коли вона йде до церкви з замореним пажем, який несе за нею молитовник.”

3. Література і живопис у творчості таких митців, які поєднували в собі талант літератора і художника. Типологічна відповідність творів літератури й образотворчого мистецтва виникає в тих випадках, коли один і той же художник творить у двох видах мистецтва, тобто є водночас і письменником, і живописцем, володіє мовами двох різних видів мистецтва [1, 12]. До таких талановитих особистостей належать Д.-Г. Россетті, В. Блейк, Т. Гарді, Т. Шевченко, В. Винниченко, І. Багряний, О. Пушкін, М. Лермонтов та ін. При цьому обдарованість митця як літератора і художника може бути різномасштабною або рівноцінною. Наприклад, якими б талановитими не були вірші Мікеланджело, його поезію не можна порівняти за її значенням з творами його як живописця та скульптора. Проте „він виражав свій образ у слові, коли не можна було передати його на камені”. І вірші митця лишаються як пам’ятка співдружності двох мистецтв…

Діяльність Шевченка-поета органічно перепліталася з його діяльністю художника і була підпорядкована одній меті – боротьбі проти самодержавно-кріпосницького ладу, за визволення народу з-під соціального і національного гноблення. В багатьох випадках Шевченко не обмежувався лише поетичним  розкриттям теми і розробляв її у живопису або графіці. І навпаки, відомі випадки, коли знайдений Шевченком-художником живописний мотив спричинявся до появи нового поетичного твору. Таланти поета і художника у Шевченка виступали як рівноцінні й рівнозначні, його живописні твори не перетворювалися на ілюстрації до його поем і віршів [1, 13].

4. Безпосередні творчі зв’язки письменників і художників. Прикладом співдружності літератури й мистецтва можна вважати і безпосередні творчі зв’язки письменників та художників. Досить згадати творчі зв’язки Д. Дідро і сучасних йому митців, дружбу Еміля Золя й Едуарда Мане, стосунки М. Гоголя і О. Іванова, І. Рєпіна та Л. Толстого тощо [3, 134].

Свідченням таких зв’язків виступає і літературно-художнє об’єднання „Молода Муза”(1906). Крім письменників – П. Карманського, О. Луцького, В. Пачовського, С. Чернецького, М. Яцківа та ін. – до об’єднання  належали живописці Ю. Панькевич, М. Сосенко, І. Косинин, І. Северин.

Утвердженню співпраці письменників та художників сприяло видання літературно-художніх журналів. Серед них слід відзначити українські: „Будучність”(1899), „Молода Україна” (1913-1903), створений Трушем „Артистичний вістник” (1905), „Ілюстрована Україна” (1913-1914) [5, 24].

5. Опосередкований зв’язок між образотворчим мистецтвом і літературою. Перегук між образотворчим мистецтвом та літературою може бути і складнішим, опосередкованим. Е. Гофман назвав свої оповідання „фантазіями в манері Калло”. В них ми не знайдемо відтворення примхливих, гротескних образів французького майстра, але дух його творінь, таких близьких до романтизму, у творах Е. Гофмана відчутний. Наскільки нам відомо, романтики не відтворювали полотен А. Ватто, але деякі їхні поезії споріднені з романтично піднесеною, поетичною, фантастичною реальністю, умовною, театральною, що її створив попередник романтизму в живописі Антуан Ватто.

У сучасній літературі часто пишуться твори під враженням від живопису чи графіки… Співзвучність настроям автора, контрасне протиставлення, використання багатозначного символу, філософське осмислення й переосмислення та інші форми перетворення основи, запозиченої з образотворчого мистецтва, можливі в різних жанрах писемної творчості – і в поезії, і в прозі.

Вплив живопису особливо відчутний у філософській або, так званій, інтелектуальній прозі, де він часто виконує функцію зорового ряду в позбавленому образності контексті, свого роду яскравого символу, що покликаний пробуджувати образне, асоціативне читацьке мислення (проза А. Франца і А. Карпентьєра, Т. Манна та І. Еренбурга) [3, 23].

6. Спільність світосприймання, суспільних та естетичних поглядів письменників і художників. Зближення творчості художника і письменника або окремих їх творів чи навіть деяких образів часто виникає як результат їх взаємодії, взаємовпливу, особистих творчих контактів, це одна з важливих умов виникнення типологічних відповідностей. Вона передбачає спільне або близьке у світогляді, естетичних поглядах, оцінках тих чи інших явищ дійсності або минулого, без цього не створюється грунт для взаємовпливу майстрів різних видів мистецтва.

Відповідність в оцінці письменником і художником одних і тих же життєвих явищ може стати причиною „впливу”, визначити спільність теми й засоби її вирішення при створенні окремих творів.

Схожість у трактуванні образу Свободи і народу в картині Е. Делакруа „Свобода, яка веде народ на барикади” та у вірші Барб’є  „Здобич” пояснюється не просто запозиченням художника у поета певних мотивів, а однаковим ставленням їх до найважливіших подій, пов’язаних з Липневою революцією 1830 року, однаковою відповіддю їх на питання про те, хто здійснив революцію, їх захопленим ставленням до героїчного діяння народу, уособленого в образі босоногої богині Свободи, гнівної, сильної і мужньої [1, 11].

7. Використання письменниками прийомів живописців і навпаки. Так, Золя-письменник успішно користувався у „Пастці”, „Кар’єрі Ругонів”, „Череві Парижа” прийомами живописців-імпресіоністів для того, щоб за допомогою точної фіксації зорового враження від предмета, пейзажу у певний момент його сприйняття пояснити поведінку, душевний стан людини. Така ж художня функція точної передачі зорового сприйняття світлового і повітряного середовища, живописної інтерпретації предмета і в картинах Е. Мане („Бар у Фолі-Бержер”, „Вулиця, прикрашена прапорами”, „Сніданок у майстерні” тощо.).

Відповідність, таким чином, виявляється не між живописом Мане й естетичною теорією Золя, а між творчою практикою художника і письменника [1, 10].

У своїх новелах М. Яцків вдавався до засобів суміжних мистецтв, особливо живопису. Це було дуже характерним для тогочасної української літератури, зокрема прози. І. Франко ще 1901 року зазначав, що молода українська проза „під пером Кобилянської, Стефаника, Черемшини, Яцкова набрала поетичного лету, мелодійності, ніжності, грації та різнорідності”. В оповіданні „Сфінкс” Яцків писав: „Учений орудує системою, маляр і різьбяр площиною, музик сферою, актор рухом, а ми тим всім і ще чимось більше. В мертвім слові маємо воскресити краску, пластику, тон, рух, ідею і ще щось більше, і се наша тайна”. Уже на схилі років письменник казав: „Малярство, різьба і музика тісно пов’язані з моєю творчістю”[6, 11].

Живописна стихія в Яцкова виявляється по-різному: світ подається то через сприйняття вразливого митця, то автор „запозичує” з живопису принцип композиційної структури, то, нарешті, будує тропи, особливо при зображенні пейзажів, щедро користуючись живописними асоціаціями.

Зацікавлення проблемою взаємовідношення мистецтв уже давно викликає намагання застосувати у вивченні літератури ті концепції різноманітних стилів, які вироблені мистецтвознавством. Так, у XVIII ст. часто намагалися співставити принципи композиції „Королеви фей” Спенсера з принципами готичної архітектури з її хаотичністю. Намагання встановити аналогії між мистецтвами викликало численні роботи німецьких вчених про людину готичної епохи і про дух бароко, а також надихнуло їх перенести на літературу терміни „рококо” і „бідермайєр”. Така чітка по відношенню до мистецтва послідовність стилів – готика, Ренесанс, бароко, рококо, романтизм, бідермайер, реалізм, імпресіонізм, експресіонізм – справила враження і на літературознавців, які намагалися за подібною схемою періодизувати історію літератури [7, 147].

Отже, живопис і література постійно взаємодіють між собою. Їх численні й багатогранні зв’язки передбачають проникнення елементів одного мистецтва в інше і навпаки, зобов’язують письменника чи художника бути ознайомленими з тенденціями суміжного мистецтва, а критиків комплексно підходити до аналізу мистецького твору.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Література й образотворче мистецтво [Зб. статей. Редколегія: доц. Б. О. Шайкевич (відповідальний редактор) та ін.]. – К.: Видавництво Київського університету, 1971.
  2. Литература и живопись (Опыт изучения взаимодействия искусств): Уч. пособие по спецкурсу / Н. В. Гашева, Н. Н. Гашева, Е. Ю. Белозерова, Г. Н. Плюснина. Под общей редакцией профессора Р. В. Коминой. – Пермь, 1990. – 79 с.
  3. Шахова К. О. Література та образотворче мистецтво / Літературно-критичний нарис. – К.: Дніпро, 1987. – 195 с.
  4. Литература и живопись.// Ред. коллегия: В. Г. Базанов, Л. И. Емельянов… – Ленинград: Наука, 1982. – 287 с.
  5. Бірюлов Ю. О. Мистецтво львівської сецесії / Бірюлов Ю. О. – Львів: «Центр Європи», 2005. – 184 с.
  6. Яцків М. Ю. Новели / Редкол.: В.І. Данканич та ін.; Упоряд. та авт. вступ. ст. М. М. Ільницький; Іл. І. М. Крислата. – Львів: Каменяр, 1985. – 200 с.
  7. Р. Уеллек. Теория литератури. / Р. Уеллек, О. Уоррен. – Москва: Прогресс, 1978. – 325 с.
Share

Написати коментар